Візит кореспондентів «Галицького корреспонденту» до івано-франківського хоспісу розпочинається із поїздки у таксі. Водій невпевнено зупиняється навпроти воріт 15-ої школи. «Здається, це тут. У мене дідо в хоспісі, але я не знаю, де саме він знаходиться», – останні слова таксист вимовляє повільніше, і його сором та почуття вини відчуваються майже фізично. Не дивно, що про хоспіс часто говориться грубо, як про місце, куди «здають доживати». Втім, філософія хоспісу є цілком інакшою, і часом хворі переживають тут одні з найкращих моментів свого життя.

Хоспіс – це лікарня для надання медичної допомоги невиліковним хворим, яким встановлене безповоротне прогресування хвороби. Хоспіс надає комплексну допомогу людині від моменту встановлення невиліковного діагнозу. «На цьому світі ми всі тимчасово живемо і всі прямуємо до якоїсь Мекки, тому має бути такий будинок, у якому можна було б трохи перепочити, коли є якісь страждання», – розповідає головний лікар хоспісу Людмила Андріїшин.

Філософія любові

У хоспісі інакша філософія і цілком інакший підхід до пацієнтів, ніж в інших стаціонарах. Адже стаціонар спрямований на вилікування хворого, і якщо встановлений діагноз невиліковний, такого пацієнта ніхто не буде тримати в стаціонарі, його виписують додому, бо не може невиліковний хворий займати ліжко того пацієнта, якому ще можна надати допомогу. Але в таких пацієнтів і в їхніх родинах починаються серйозні проблеми, особливо у ракових хворих, коли є сильні дошкуляючи болі і симптоми, які заважають людині нормально, якісно жити. Якість життя до останньої хвилини – це філософія хоспісу. Тут надається не тільки медична, але й фізична, соціальна, психологічна, духовна допомога. Є психолог і священик, бо дуже важливо, щоб люди не йшли на той світ озлобленими, щоб мали можливість когось простити, прийти в останні дні до Бога. Часто саме тут люди приходять до усвідомлення свого змісту життя. «Треба розуміти, що ми всі підемо з життя, просто ті, хто спіткнувся об хворобу, йдуть швидше. Ми залишаємося, але також колись підемо. Тому важливо, щоб вони йшли гідно і в любові».

До речі, в хоспісі надається психологічна підтримка не лише хворим, але й родичам, які втрачають близьку людину. Всі, хто переживають важкий період втрати, переходять певні психологічні стадії – депресії, озлоблення на світ тощо. Щоденна розмова персоналу хоспісу із відвідувачами – це велика психологічна допомога.

Така потрібна терапія

Постійний контакт із людським горем дає велике навантаження на персонал, тому всі працівники хоспісу також постійно потребують підтримки психолога. Є такий термін, як «лікування собою». Насправді висококваліфіковані медсестри чи лікарі у медичних закладах не завжди можуть бути добрими працівниками хоспісу, бо працювати у хоспісі – означає не лише лікувати, але й дарувати свою любов та милосердя, а ця постійна віддача спричиняє «синдром вигорання».

Більшість пацієнтів хоспісу – важкі інваліди, прикуті до ліжка, не всі з них мають можливість бувати на прогулянці. Тепер, коли надворі потепліло, хворих намагаються вивозити надвір прямо на ліжку, щоб вони могли трохи побути на сонечку і подихати свіжим повітрям.
Муз-терапія і арт-терапія відбувається у палатах. Головне зняти симптоми, які дошкуляють, щоб людина могла активно вести такий спосіб життя, до якого звикла, і спілкуватися із родиною. Хворі читають книжки, завжди є свіжі газети. Годують пташок і акваріумних рибок, садять вазонки. Дивляться телевізор і слухають радіо. А щонеділі у капличці відбувається Служба Божа, після якої капелан розмовляє із хворими. Хто хоче – малює чи вишиває.
Перебування у хоспісі для хворих є безкоштовним. Платити не треба, але якщо хтось хоче допомогти лікарні – передати кошти чи посадити дерево – існує можливість зробити благодійні внески.

Допомагати тим, хто йде

На жаль, констатує головний лікар, у людей немає достатнього розуміння, що ж таке хоспіс. Хтось думає, що це заклад для одиноких перестарілих (це геріатричний пансіонат), влада часом виказує своє ставлення до хоспісу як до притулку для бомжів, дехто вважає, що сюди за гроші можна здати свого старенького родича. Хоспіс – це лікарня, а не пансіонат для проживання. Лікування направлене на зменшення симптомів, які дошкуляють. Великою мірою завдяки доброму піклуванню хворі у хоспісі досить часто живуть довше, ніж передбачав їхній діагноз. Було й 2 випадки, коли діагноз виявився помилковим. Ці люди повернулися додому.

«Коли до мене приходять і кажуть: «Я би хотів здати…», я відповідаю, що це не пункт прийому склотари і я нічого не приймаю», – не приховує обурення Оксана Андріїшин. Тут можна госпіталізувати на основі виписки з історії хвороби, де встановлено невиліковний діагноз, де є прогнозований обмежений термін життя. У хоспісі не вживають слів «доживають» та «приречені». Бо хто тоді всі решта, хіба не приречені? Хоспіс – це лікарня для хворих людей, які йдуть раніше, ніж ми. А ті, хто залишаються, повинні допомагати тим, хто йде».

Автор: Наталка Голомідова
Джерело: "Галицький кореспондент"